DANIA

“Wij herinneren iedereen” — zulke slogans hoor ik overal, ook op sociale media.

Wat ik daarop wil zeggen is:
probeer in elk geval degenen die je persoonlijk kende niet te vergeten.
Probeer je gesneuvelde vrienden, kennissen, familieleden, voormalige collega’s en studiegenoten te blijven herinneren.

Vergeet niet hoe jullie samen tijd doorbrachten, welke activiteiten, projecten en hobby’s jullie deelden. Maar op een bepaald moment maakten zij hun keuze: om hun tijd te wijden aan de verdediging van het land en aan het dienen van anderen. Toen ze die stap zetten, waren ze bereid de hoogste prijs te betalen — een prijs die ze uiteindelijk ook volledig hebben betaald.

De tijd vliegt. Vandaag is het negen maanden geleden dat Kulia en Lom er niet meer zijn. Vier dagen geleden was het één jaar en vier maanden sinds Melman is overleden.

Deze data zijn de grootste tragedies in mijn leven, omdat ik op elk van die dagen iemand verloor die voor mij als familie was.

Jongens, vergeef me voor de foto’s — dit is alles wat ik nog heb. Mijn verstand kan nog steeds niet bevatten dat jullie er niet meer zijn.

Soms word ik ’s ochtends wakker met een plan: ik stuur Lom nu een bericht, we spreken af bij de rekstokken, trainen 40 minuten, en daarna beslissen we waar we gaan eten, terwijl we praten over waar de serveersters het mooist zijn. Maar op dat moment, wanneer ik terugkeer naar de realiteit, besef ik dat hij er niet meer is. Dat ze er allemaal niet meer zijn.

Ik haat dat gevoel van misleidende vreugde, wanneer je bij een tankstation in Kharkiv een man ziet, volledig in olijfgroen gekleed, met een nette baard en een iets opgetilde muts waar een pluk haar onderuit steekt — en je hem ongemakkelijk en een beetje aarzelend voorbijloopt, alleen maar om zeker te zijn dat hij het niet is, dat hij Kulia niet is, zoals je even dacht.

Het enige wat overblijft, zijn herinneringen.

En ik ben bang. Bang omdat herinneringen vervagen. Bang dat ik de details van onze ontmoetingen vergeet, de momenten die we samen hadden, dat ik vergeet waar we over spraken, vergeet hoe jullie waren.

Ik mis jullie, jongens...

De oorlog geeft je de beste vrienden, maar neemt ze ook weer van je af.

“WE REMEMBER EVERYONE”

I’ve never been able to write beautiful texts, and this one isn’t either. But I’ve been carrying these words for several weeks. So:

“We remember everyone” — I hear slogans like this everywhere, from social media to ads on intercity trains.

What I want to say in response is this:
try not to forget at least those you personally knew.

try to remember your fallen friends, acquaintances, relatives, former coworkers, classmates.

don’t forget how you spent time together, the activities, projects, hobbies you shared. but at some point, they made their choice — to dedicate their time

to defending the country, to serving others. and taking that step, they were ready to pay the highest price, which,

in the end, they paid in full.

time flies. today marks 9 months since Kulia and Lom are gone. 4 days ago marked 1 year and 4 months since Melman passed. these dates are

the greatest tragedies of my life, because on each of those days I lost what I’m not afraid to call my second family.

guys, forgive me for the photos — it’s all I have left. and my mind still hasn’t accepted this reality, still hasn’t gotten used to the fact that you’re simply gone.

sometimes in the morning I wake up with a plan: I’ll text Lom now, we’ll meet at

the pull-up bars, work out for about 40 minutes — and then decide where to eat, talking about which place has prettier waitresses. but then, in that moment, returning to reality, you realize he’s been gone for a long time. all of them are gone.

I hate this feeling of deceptive joy,

when you see a guy at a gas station

in Kharkiv, dressed all in olive, with a neat beard and a slightly raised hat with a lock of hair sticking out — and you awkwardly, stupidly walk around him just to make sure it’s not Kulia, like you thought

for a second.

the only thing left is memories.
and I’m scared. scared that memories

are fading. scared that I’m forgetting

the details.

With a slightly lifted hat, from under which a tuft of hair sticks out,

you awkwardly and foolishly walk around him to make sure that it’s not Kulya,

as you thought in that moment.

The only thing left are memories.
And I’m scared. Scared that memories fade. Scared that I forget the details of

our meetings, forget the moments spent together with you, forget what we talked about, forget what you were like.

I miss you, guys…

War gives you the best friends, but it also takes them away.

«ПАМ’ЯТАЄМО КОЖНОГО»

я ніколи не міг писати красиві тексти, та і цей не є таким. але ці слова виношував декілька тижнів. тож:

«Пам’ятаємо кожного» – скрізь чую такі слогани, починаючи з соцмереж – закінчуючи рекламою в інтерсіті.

я ж хочу сказати на це:
спробуйте не забути хоча б тих, кого знали.
спробуйте пам’ятати ваших полеглих друзів, знайомих, родичів, колись, в цивільному, колег, однокурсників.

не забудьте те, як з ними проводили разом час, мали спільні заняття, проекти, хобі. але колись вони зробили свій вибір – присвятити свій час захисту держави, служінню іншим. і, ідучи на цей крок, вони були готові заплатити за це найвищу ціну, яку, зрештою, заплатили в повному обсязі.

час летить. сьогодні 9 місяців, як не стало Кулі і Лома. 4 дні тому був рік і 4 місяці, як не стало Мелмана. ці дати є найбільшими трагедіями в моєму житті, бо в кожні з цих днів втрачав свою, не побоюсь цього слова, другу родину.

пацани, вибачайте за фото – це все, що в мене є. а розум досі не прийняв цього факту, досі не звик, що вас просто немає.

іноді вранці прокидаюсь з планом: зараз спишемось з Ломом, зустрінемось вже на турніках, хвилин 40 позаймаємось – і будем вирішувати де похавать, говорячи про те, де гарніші офіціантки. але потім, в моменті, повертаючись до реальності, усвідомлюєш, що його вже давно нема. їх всіх немає.

ненавиджу це відчуття оманливої радості, коли, побачивши на заправці в Харкові тіпа, вдягнутого повністю в оливу, з охайною борідкою і трішки припіднятою шапкою, з-під якої стирчить чубчик, ти так незграбно і по-дебільному його обходиш, щоб впевнитись в тому, що це не Куля, як ти подумав в моменті.

єдине, що залишилось — це спогади.
і мені страшно. страшно від того, що спогади стираються. страшно, що забуваю деталі зустрічей, забуваю моменти разом з вами, забуваю про що ми говорили, забуваю те, якими ви були.

сумую, хлопці..

війна дає найкращих друзів, але вона ж їх і забирає.