MARIA

Ik kom uit Kharkiv, één van de Russisch geliefde steden om te bombarderen, omdat deze net aan de grens ligt. Ik vertoef graag in de natuur want daar weet ik dat ik veilig ben. Omdat ik weet dat de russen liever scholen, ziekenhuizen en andere gebouwen bombarderen.

’s avonds laat gaat vaak het luchtalarm af en dan weten we dat in 40 seconden tijd er een inval zal zijn van een raket op onze stad. Ik word er depressief van omdat ik geen normaal leven kan hebben. We moeten online lessen volgen, want op school was het te gevaarlijk, we hebben geen sociaal leven meer.

De stad is nog altijd proper en goed bewaard, bloemen in de bloemperken. Achter een bomaanslag wordt alles snel opgeruimd en gerepareerd. Toch is de stad leeg geworden en tref je veel mensen aan in een rolstoel of met beperkingen en dat is erg confronterend.

Wat ik me afvraag, waarom heeft één man het recht dit aan te doen aan miljoenen anderen.

I am from Kharkiv, one of the cities Russia often targets because it is near the border. I like being in nature because

I feel safer there—Russians prefer

to bomb schools, hospitals, and buildings.

At night, the air raid siren often sounds, and within 40 seconds we know a missile will hit the city. It makes me depressed because I cannot live a normal life.

We have online classes because school is too dangerous—we no longer have

a social life.

The city is still clean and maintained, flowers in the beds. After bombings, everything is quickly cleaned and repaired. Yet the city feels empty,

and many people are in wheelchairs

or disabled—it is very confronting.

I wonder: why does one man have the right to do this to millions?

Я з Харкова — одного з міст, яке Росія часто обстрілює, бо воно біля кордону. Я люблю знаходитись на природі, адже там відчуваю себе у безпеці.  Я усвідомлюю, що росіяни надають перевагу бомбардуванню шкіл, лікарень та інших будівель.
Вночі часто лунає повітряна тривога, і тоді ми знаємо, що за 40 секунд у місто прилетить ракета. Я почуваюсь депресивно, бо не можу нормально жити. Ми маємо навчатись онлайн, бо в школах занадто небезпечно, тому ми більше не маємо соціального життя.
Місто досі чисте і доглянуте, квіти на клумбах. Після прильотів усе швидко прибирають і ремонтують. Але все ж, місто стало таким порожнім. Багато людей в інвалідних візках, з обмеженими можливостями — це важко сприймати, це болісно.
Я задаюсь питанням: « Чому одна людина має право так чинити з мільйонами інших?»