YEVA

Ook al ben ik niet rechtsreeks betrokken bij de oorlog toch heeft het een grote invloed op me.
Veel van mijn vrienden zijn opgeroepen om te gaan dienen voor hun land.

Ze hadden allemaal een sterk plichtsbesef, maar helaas is geen enkel van hen teruggekeerd. Ik draag dit nog steeds bij mij.

Twee jaar geleden kwam ik terug “thuis”, maar “thuis” voelde niet meer aan als thuis, ik ervaarde enkel nog de herinneringen en de leegte.

Ik verloor de mensen die altijd mijn support waren, mijn gidsen,

mijn diepste vertrouwelingen. 

Terugkeren was een taak van veerkracht : ik moest opnieuw leren hoe te leven,

hoe een nieuw leven op te bouwen en leren om op mezelf te leven ondanks

de leegte.

Sommige dagen ga ik terug naar mijn herinneringen van toen we zestien waren en we alles vooruit planden en alles nog mogelijk was. Nu besef ik dat daar nog maar weinig van mogelijk is. 

Ik ga verder met mijn leven, wetende

dat mijn doel is om het weten van wat

ze hebben meegemaakt om dit te delen en deel van mijn pad te maken. Het pad

is niet gemakkelijk ook al voel ik het gewicht op mij, hen honoreren brengt

me dichter tot mij en doet me ze dicht

bij me zijn.

Bedankt om te luisteren en begrip,

ik deel dit echt weinig met andere mensen, maar hier delen voelt juist.

In de juiste context van begrip en respect wat het betekende voor mij.

Even though I am not directly involved in the war, it has had a huge impact on me.
Many of my friends were called to serve. They all had a strong sense of duty—

but none of them returned.

I still carry this with me.

Two years ago, I returned “home,”

but it no longer felt like home—only memories and emptiness remained.

I lost the people who were my support, my guides, my closest confidants.

Returning was an act of resilience:

I had to relearn how to live, how to build

a new life, how to be on my own despite the emptiness.

Some days, I go back to memories of when we were sixteen and everything seemed possible. Now I realize very little of that remains possible.

I continue my life, knowing my purpose is to carry their stories and share what they went through. Honoring them brings me closer to myself and keeps them near.

Thank you for listening and understanding.

I rarely share this, but here it feels right.

Хоча я не беру безпосередньої участі у війні, вона все одно сильно на мене впливає.
Багато моїх друзів були мобілізовані. Усі вони мали сильне почуття обов’язку, але жоден із них не повернувся. Я досі ношу це в собі.

Два роки тому я повернулася додому, але дім більше не відчувався домом — залишились лише спогади та порожнеча. Я втратила людей, які були моєю підтримкою, моїми провідниками, тими, кому я довіряла найбільше.
Повернення було актом стійкості: я мала заново вчитись жити, будувати нове життя та вчитись бути самій, попри порожнечу.
Іноді я повертаюся до спогадів, коли нам було по шістнадцять, ми планували наше майбутнє і все здавалося можливим. Зараз я розумію, що мало з того залишилось можливим.
Я продовжую жити, знаючи, що моє завдання — розповідати про те, через що вони пройшли. Це частина мого шляху. Цей шлях тернистий і я відчуваю його вагу на собі. Але вшанування їх наближає мене до себе і дозволяє відчувати їх поруч.
Я вдячна за увагу та розуміння. Я рідко ділюся цим з іншими людьми, але тут це здається правильним: у контексті розуміння й поваги. Це багато для мене означає.